Ми фактично не маємо достовірної інформації про присутність будь-якого релігійного елемента в першому козацькому повстанні під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Ні національно-культурний, ні релігійний елементи не були й, очевидно, не могли бути поважними факторами в цьому повстанні з огляду на вищезазначені фактори. Різке розрізнення між козацтвом та Руссю у справах традиції і культури провадиться в написаній на замовлення князів Острозьких поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну під П’яткою проти низовців». Якщо рід Острозьких виступає тут представником та уособленням Русі з її історією та православною традицією (перед битвою з козаками старий князь з священиками та відданою йому шляхтою ідуть до церкви освячувати бойові прапори), то козаччина Косинського не має в поемі чітко окреслених національних, релігійних, культурних чи історичних прикмет. Поема Пекаліда хоча й відбивала погляди на козацтво родини Острозьких, які вбачали в ньому переважно своєвільне та бунтівливе дитя, яке потребувало постійного контролю, але водночас вказувала й на реально існуючу на той час відірваність інтересів козацького прошарку від життєвих інтересів та прагнень ширшого українсько-білоруського суспільства.
Таким чином, козацька приналежність до християнського світу була задекларована самим козацтвом і визнана західним християнством у контексті спільної боротьби християн з османською/мусульманською загрозою. Але позиція козаччини у справі поділу християнства між Сходом і Заходом, католицизмом і православ’ям, а особливо її ставлення до спочатку гіпотетичної, а згодом реальної унії церков, залишалося великим невідомим в умовах загострення релігійного конфлікту в Україні. Провідниками козацтва в той час нерідко були поляки римо-католики, а якщо вірити авторам другої половини XVI ст., серед козацтва було чимало неслов’ян, що означає різноманітність релігійної орієнтації цих членів степового козацького товариства — від мусульманства до найрізноманітніших різновидів протестантизму. Незаперечним є, однак, факт, що основну масу козацтва наприкінці XVII ст. складали православні українці та білоруси, частина яких належала до активних у суспільному та релігійному житті прошарків суспільства: шляхти, боярства та міщан. Оскільки довгий час релігійна ідентичність загалом у Речі Посполитій, і в Україні та Білорусі зокрема, була у «невикликаному», приглушеному стані, то й релігійна орієнтація козаччини через її строкатий склад і відрив від суспільних форм зорганізованого життя на волості також була досить невизначеною та розпливчастою.
У листі до графа Кончіні делла Пенна Тальдуччі переказав зміст промови, начебто виголошеної Підковою перед стратою: «...
я завжди хоробро бився проти ворогів християнської віри й завжди дбав про користь і вигоди нашої вітчизни. Бути щитом проти невірних було моєю постійною думкою, і я завжди прагнув утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай».
Крім того, застосування подібної ідеології відповідало головним напрямкам нового ідеологічного міфа, який тоді формувався, — міфа про польсько-литовську державу як «передмур’я» християнської Європи. У другій половині XVI ст. цей міф був відносно толерантним та «інклюзивним», коли йшлося про включення до спільного фронту боротьби з турецькою загрозою як протестантів, так і православних. Погляд на козаків як на християн та можливих союзників в антиосманській/антимусульманській боротьбі був представлений також у звіті римській курії працівника варшавської нунціатури Карло Гамберіні (середина 80-х років XVI ст.).
Він писав, що знайомий козацький провідник був готовий на військову акцію проти турків «на славу Бога та козацького народу». Характерно, що Гамберіні не вказує на релігію козаків, але як можна здогадатися з його звіту, вважає їх католиками. Це враження цілком могло скластися в тому разі, якщо козацький ватажок, з яким йому довелося спілкуватися, був одним із польських шляхтичів-католиків, яких на той час було чимало серед козаків.
http://risu.org.ua/ua/library/periodica ... _01/37293/